«Літо – чудова пора року»… стандартний початок шкільного твору, але не зараз. Цей захопливий період вже минув і зараз здається нам якимось міфічним. Зовсім не важливо, хто чим займався… працював у рідному місті чи закордоном, відпочивав в одному з елітних курортів чи насолоджувався збалансованим «релаксом» на дивані… безумовно кожному є що згадати.

 

 

 

Щодо мене, то якби не пан Серпень, то мені не було б чим похвалитися. Саме в цей період, втілилася моя найбільша мрія – побувати в буквальному сенсі, в хмарах. Хто б подумав, що я, та що не здала фізкультуру за 2 семестр, ніколи не займалася спортом і завжди сиділа в запасі, здатна на щось більше, ніж вибратися на 9 поверх гуртожитку на Живова. І як виявилося… так, шановні, здатна! Отож, виходиш на вершину і ось виникає таке почуття ніби ти можеш абсолютно все… якщо захочеш звичайно.

 

Не знаю, що так діє на людей, але які б втомлені вони не були, ніхто не приходить туди без посмішки. Можливо, так діє на них ця місцина… може підвищений рівень адреналіну в крові але, як на мене, у всьому винні хмари. Адже, впродовж всього шляху, вони своїм виглядом ніби кликали всіх за собою, бавлячись із втомленими мандрівниками і ніби кепкуючи йшли вперед.  Зрештою, нам не вдалося їх наздогнати, вони були лише примарами. Всі знали, що вони є, але ніхто не міг їх торкнутись, лише відчути той холодний подих, що супроводжував нас до кінця.

 

 

 

Дуже рідко пройдений шлях вартий очікувань, але це був як раз той самий момент, коли жоден з нас не пошкодував витрачених зусиль, часу і 20 грн. за  перепустку на територію Говерли. Всі отримали те, чого чекали та на що заслуговували і можливо, хтось просто підкорив вершину, та все ж, комусь вдалося, перш за все, побувати в хмарах.

 

 

Автор: Бенев’ят Вікторія