Назарій Заноз: “Місто саме до тебе говорить”

zanoz

Назарій Заноз – есеїст, публіцист, автор короткої прози, неримованої поезії, музичних проектів The Owlest та Mystic Hero. Уродженець Теребовлі.

Наша розмова зав'язалася навколо есеїстики, малих міст,  музики.

— Есеїстика — жанр дуже особистісний (в тому розумінні, що в них йдеться про речі, перепущені через виразно приватну призму, та в тому, що виклад, методологія, підхід, апріорі, не обмежені правилами). Тож перше запитання базового характеру — чим для тебе є есеїстика? І продовження: як вважаєш, у чому її перевага в порівнянні зі, скажімо, публіцистикою?

- Есеїстика, мабуть, є можливістю сказати про те, про що в своїй прозі не вважаю за належне говорити. Щось, що не хочеться запихати в горлянку героям. Не зводити кожного чи кожну із них до котрогось із відображень себе самого.

Це якісь важливі думки, котрі пишеш, аби знайти своїх. Сказати те, про що тобі бракує розмов. Ширших, ніж у вузькому колі знайомих. Нагадати про існування малих міст чи рідної Теребовлі. Зробити якийсь цикл текстів.

Взагалі мені дуже йдеться про простори. Про їх розгортання і згортання. Епштейн радить при писанні есеїв створювати каталог тексту. З ним легше рухатись, особливо на початках, коли лиш входиш в есеїстику. Тому мені подобається ця можливість гри в каталоги уже з просторами.

Ще однією важливою рисою есеїстики для мене є те, що вона стала певною перепусткою в світ літератури. Так, про мої тексти знає доволі обмежене коло читачів. Але серед них є ті, хто займається есеїстикою багато років, і вони прихильні до моїх текстів. Тому своїм писанням, наче, заперечую традиційну модель. В ній спочатку мусиш стати відомим, аби твої тексти друкували. Аби твій досвід міг чимось зацікавити. Я ж зайшов із чорного входу.

Звісно, мені пощастило із редакторами. Вони дивилися не на ім’я, а на потенціал і вміння, але могли би й просто проігнорувати.

Власне, есеїстика для мене також робота. Але це той випадок, котрий Сковорода назвав би сродною працею.

—  Останнім часом есеїстика набула великої популярності, проте вона й надалі лишається істинно елітарною штукою. На твою думку, що дозволяє цьому жанру бути таким, сказати б, мобільним?

- Не маю певності в тому, що есеїстика залишається істинно елітарною. Та й маю сумнів, що вона завше виключно такою була. Довкола того, що претендує на звання чогось високого, постійно обертається всесвіт тих, хто хоче до того високого доторкнутись. Заявити про якусь причетність чи то співпричетність. А з теперішньою відкритістю, з інтернетом, коли кожен має можливість напряму щось промовляти до світу – й поготів.

А мобільність її полягає в тому, про що Ти згадувала в попередньому питанні – особистісності. Оскільки це дуже особистий досвід, то він змінюється вслід за тим, як рухається світ. Хтось встигає. Хтось не встигає. Я, наприклад, іноді думаю, що безнадійно відстав. По суті, не рідко якраз про це відставання й пишу.

— Про написання. Гадаю, цей жанр потребує, передусім, безперервного рефлексування. Отже, як культивуєш, підтримуєш, плекаєш в собі мисленнєвий процес?

- Не маю потреби його якось дуже плекати, бо у моїй голові і так безперервно відбувається цей процес.
Для того, аби краще думалося – маю потребу ходити. Найкраще, звісно, йти десь самому, щоб тебе ніхто і ніщо не відволікало від думок. Тому ходити часто доводиться пізньої ночі. Правда, в такий час сам себе нерідко збиваєш з думки. І не тільки тому, що проблеми з концентрацією уваги даються взнаки. А й тому, що до того спонукає місто. Все норовить увірватись якимись сюжетами. Підсовує персонажів для прози чи есеїв. Таких різних й цікавих людей можна здибати на нічних вуличках міста.

Якось трапилася пані, котра десь о 3-ій ночі стояла посеред міста. Вона тримала в руках візок, таку «кравчучку», і розглядала акацію. Торкалася до стовбура, притуляла долоні, як вухо до мушлі. Так виглядало, ніби щось вони між собою балакали. Жінка і дерево. Мав таке відчуття, ніби щось дуже інтимне підглянув. Ніби зазирав в замкову щілину, як вуаєрист.

Але не менш цікавими є не тільки люди, а й якісь дрібниці. Різні образи, котрі змушують мимоволі пригадати «Цинамонові крамниці» Шульца. Якісь видива, котрі скидаються радше на сон. Що вже і казати про звуки, якими переповнене нічне місто, котрі наче хтось невидимий підсилює в стократ.

Тому і прогулянки не завше помічні. Через те найважливіше одразу записувати десь думки, котрі приходять до голови. Потім з них щось може виросте. Далі вже якось їх виплекаєш, але мусиш спочатку те насіння посадити в городах зошитів, аби проросло, а не загубилося в «дзюравих» кишенях пам’яті.

Через те ношуся постійно з всілякими нотатниками і записую в них якісь обривки.

— Про музику. У мене склалося враження, що твої композиції перегукується з експериментальністю та багатошаровістю есею. Тож запитання глобальне і, певне, занадто глобальне — якщо би ти брався за опис світу й того, що формує тебе в ньому, як би то звучало (в словах)?

- Моя музика перегукується з експериментальністю, бо загалом пишу її випадково. Як порядний аматор, не маю уявлення, як то робити правильно. Намацую кожну мелодію, прислухаючись, як в вестернах корінні народи Америки дослухаються до землі, чи коні біжать і як вони вже далеко чи близько.

Тому мій опис світу теж тактильний. Якби брався за нього, то обрав би ноктюрн. Зачинається несміливо і тихо. Аби не настрашити місяця і жіночку, котра слухає акацію. Вони мусили би мати окремі партії в тій мелодії. Так само не обійшлося би без звуків нічного міста: з усіма шурхотами, шумом погрузки зерна у вагони і криками півня в передчутті світанку.

Так само мусили би бути якісь бічні лінії. Розгалуження. Ліричні відступи, бо я так завше оповідаю історії, що все розходиться, розбивається на незалежні уламки. А потім стікається назад, як ртуть. Тому сюжет мав би бути маломіський, бо не дарма Папи проголошують свою промову місту й світові. Бо місто для нас і є світ. А світ – містом.

І все це мав би виконувати уявний оркестр в голові пані з кравчучкою. Або й в голові акації.

— Про місто. Мікроурбаністику. Теребовлю. У тебе багато текстів, зав’язаних на цьому місті/місці. Як відбувалося твоє усвідомлення простору, відшукування Genius loci?

- Насправді вкрай довго не міг писати про Теребовлю. Дуже часто використовував її як локацію в своїй прозі. Прямо про це не писав в тексті, але коли придумував, то здебільшого уявляв собі розгортання подій на її території.

А потім сталося так, що більшість моїх друзів роз’їхалися по великих містах. І у мене майже не було компанії. Тому, як порядний  forever alone, все більше гуляв містом сам. Почав до нього приглядатися уважніше. Помічати купу дрібниць, на котрі ніколи не звертав уваги. Ліпнина. Двері. Під’їзди. Балкони. Залишки старого міста і т.д. Помічати вулички, яких ніколи не помічав. Зрозумів, що зовсім його не знаю. Ніби не прожив в ньому купу років.

Я ще дрібним «шпиндликом» дуже любив історію Теребовлі. Шукати якісь нові свідчення про неї. А тут місто саме до тебе говорить. І в якийсь момент цих спостережень назбиралося так багато, що мусив ними поділитися. І дуже приємно завше віднаходити таких самих придивляльників до своїх міст. Особливо в інших невеликих локаціях. З такими людьми дуже легко знаходити спільну мову. Майже магічно можна закінчувати за ними речення чи з півпогляду розуміти, про що вони думають, коли ти показуєш їм місто.

— Ти писав у текстах і постах, що не збираєшся змінювати місце проживання. Отже, чим приваблива Теребовля як місце для писання та життя?

- Не пригадую, аби писав саме так, що не збираюся змінювати місця проживання. Не маю звички зарікатися.

Теребовля дуже класна. Вона старезна. Це от те саме паразитарне бажання мати співпричетність до чогось високого. Доторку до історії. До живого протікання. Без зайвих втручань.12472438_10208942218092608_2192241556631368177_n

З іншого боку, в таких міст величезний потенціал. В Теребовлі, Бучачі, Бережанах, Заліщиках і купі інших подібних, цікавих місць більше, ніж в деяких обласних центрах. Але тут немає тієї суєти. Це велика перевага для таких інтровертів, як я.

Ці міста таким ритмом дуже затягують. Всі, хто їх покидає, страшенно за ними сумують. Вони їх люблять і ненавидять водночас. В них є щось таке двояке. Якась невизначеність. Конфлікт.

Це такий цивілізаційний стик, в якому можна водночас почуватися в центрі подій і де нічого не відбувається. Люди не люблять такої одноманітності, тому кожен шукає, як заповнити ці прогалини. Хтось виїжджає туди, де більше атракцій і де є змога долучитись до них самому. Хтось розважається пиятикою, шукаючи пригоди в пляшці. Хтось намагається діяти або, принаймні, імітувати діяльність.

А для когось ця незаповненість – можливість для фантазії. Простір, де можна їй розгулятися. Це якраз мій варіант: вигадуєш те, чого тобі бракує. Бо місто не закінчується його фізичним єством. Воно має куди більше виходів і входів.

— І наостанок. Яким бачиш своє письмо: часто проговорюючи гострі питання, чи маєш надію на те, що твої тексти можуть змінювати?

- Не думаю, що потрібно тільки мати надію, що твої тексти щось змінюють, а й треба цього не те, щоби боятися, але остерігатися. Змінювати ж можна по-різному.

Якщо текст існує, то він обов’язково на щось впливає. На настрій читачів, на їхні думки в цей момент. Врешті, навіть якщо твої тексти ніхто не читає, то це змінює не тільки твій настрій, а й редактора;)

Тому тексти обов’язково змінюють і через те мусиш уважніше ставитися до слів. Деколи легковажиш тим і потім маєш урок, котрий треба вивчити. Хоча, звісно, всього передбачити неможливо.

Ми не є якоюсь сталістю. Все, що відбувається – так чи інакше на нас впливає. Кожне прочитання якогось тексту чи його написання теж не виняток. Впливає на сприйняття світу. На сприйняття світом тебе. Тому потрібно усвідомлювати відповідальність за свої слова й думати, що з цього потім може вирости і що через них може звироднітися.

Анна ЗОЛОТНЮК

teren.in.ua

Коментарі у Facebook

Автор Запису: Редактор

Comments are closed.